Книги

Леся Українка


Ні, справді, чому про душевну слабість не можна говорити без того, щоб не вийшло ніяково? Так, наче се щось ганебне! Ні, се не ганебно, се тільки дуже, дуже сумно для родини…

Блакитна троянда

Комментарии:

  • 2014-05-28 14:44 Имя: vlada

    Так і слід: літературу, як і життя, треба знати з усіх боків.
    0
  • 2014-05-28 14:44 Имя: vlada

    Хто не бував молодим? Молодість без драматургії не може!
    0
  • 2014-05-28 15:19 Имя: tsitati

    Не поет, у кого думки
    Не літають вільно в світі,
    А заплутались навіки
    В золотії тонкі сіті.

    Не поет, хто забуває
    Про страшні народні рани,
    Щоб собі на вільні руки
    Золоті надіть кайдани!

    Давня казка
    0
  • 2014-05-28 16:55 Имя: vlada

    То справді щастя —
    поставити на ясному верхів'ї
    того, кого кохаєш.
    0
  • 2014-05-28 21:12 Имя: tsitati

    Долон не винен. Винні сії очі,
    не вмів їх погляд мовити: «Кохаю»,
    хоч від кохання серце розривалось.
    Боявся їх Долон. Він сам казав,
    що вбили щастя наше тії очі
    холодними і твердими мечами.
    Вони однакові були, незмінні
    перед богами і перед коханим.
    Не міг Долон очей тих подолати,
    не міг він погляду їх одвернути
    від таємниці до живого щастя.
    І знала я, що в сих моїх очах
    моя недоля, тільки що робити?
    Хіба осліпнути? Бо де візьметься
    у птиці віщої коханий погляд
    голубки, що воркує.

    Кассандра
    0
  • 2014-05-29 08:00 Имя: vlada

    Над всіх старших найстарша Правда, брате.
    0
  • 2014-05-29 11:29 Имя: tsitati

    Дідусь мовляє тихо, урочисто:

    «Щасливі, дітки, ви, що народились
    В лагідний час, в безпечную годину!
    Ви слухаєте, мов страшную казку,
    Сю розповідь про давні дикі часи.
    Так, дітки! світ наш красний, вільний
    Темницею здавався давнім людям;
    Та й справді, світ сей був тоді темниця:
    В кормигу запрягав народ народа,
    На вільне слово ковано кайдани.
    Півроду людського не звано людьми,
    Затято йшов війною брат на брата.
    Ви знаєте, що звалося війною?
    Тоді війною звали братовбійство
    Во ім’я правди, волі, віри, честі,
    А кроволиття звалося геройством;
    Убожеством там звали смерть голодну,
    Багатством – награбовані маєтки,
    Простотою – темноту безпросвітну,
    Ученістю – непевнеє блукання,
    Бездушну помсту звано правосуддям,
    А самоволю деспотичну – правом.
    Всім гордим-пишним честь була і слава,
    Зневаженим-ображеним погорда.
    Загинув би напевно люд нещасний,
    Якби погасла та маленька іскра
    Любові братньої, що поміж людьми
    У деяких серцях горіла тихо.
    0
  • 2014-05-29 19:14 Имя: tsitati

    О, знаю я, багато ще промчить
    Злих хуртовин над головою в мене,
    Багато ще надій із серця облетить,
    Немов од вихру листячко зелене.

    Не раз мене обгорне, мов туман,
    Страшного розпачу отрутнеє дихання,
    Тяжке безвір'я в себе, в свій талан
    І в те, що у людей на світі е призвання.

    Не раз в душі наступить перелом,
    І очі глянуть у бездонну яму,
    І вгледжу я в кохання над чолом
    Строкату шапку блазня або пляму.

    Не раз мій голос дико залуна.
    Немов серед безлюдної пустині,
    І я подумаю, що в світі все мана
    І на землі нігде нема святині.

    І, може. приведуть не раз прокляті дні
    Лихої смерті грізную примару,
    І знову пройдеться покинутій мені
    Не жити, а нести життя своє, мов кару.

    Я знаю се і жду страшних ночей,
    І жду, що серед них вогонь той загориться,
    Де жевріє залізо для мечей,
    Гартується ясна і тверда криця.

    Коли. я крицею зроблюсь на тім вогні,
    Скажіть тоді: нова людина народилась;
    А як зломлюсь, не плачте по мені!
    Пожалуйте, чому раніше не зломилась!

    16/ІХ 1896
    0
  • 2014-05-30 00:13 Имя: vlada

    Твої листи завжди пахнуть зов'ялими трояндами, ти, мій бідний, зів'ялий квіте! Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію. І ніщо так не вражає тепер мого серця, як сії пахощі, тонко, легко, але невідмінно, невідборонно нагадують вони мені про те, що моє серце віщує і чому я вірити не хочу, не можу. Мій друже, любий мій друже, створений для мене, як можна, щоб я жила сама, тепер, коли я знаю інше життя? О, я знала ще інше життя, повне якогось різкого, пройнятого жалем і тугою щастя, що палило мене, і мучило, і заставляло заламувати руки і битись, битись об землю, в дикому бажанні згинути, зникнути з сього світу, де щастя і горе так божевільно сплелись... А потім і щастя, і горе обірвались так раптом, як дитяче ридання, і я побачила тебе. Я бачила тебе і раніше, але не так прозоро, а тепер я пішла до тебе всею душею, як сплакана дитина іде в обійми того, хто її жалує. Се нічого, що ти не обіймав мене ніколи, се нічого, що між нами не було і спогаду про поцілунки, о, я піду до тебе з найщільніших обіймів, від найсолодших поцілунків! Тільки з тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині. Тільки ти вмієш рятувати мене від самої себе. Все, що мене томить, все, що мене мучить, я знаю, ти здіймеш своєю тонкою тремтячою рукою, - вона тремтить, як струна, - все, що тьмарить мені душу, ти проженеш променем твоїх блискучих очей, - ох, у тривких до життя людей таких очей не буває! Се очі з іншої країни...
    Мій друже, мій друже, нащо твої листи так пахнуть, як зів'ялі троянди?
    Мій друже, мій друже, чому ж я не можу, коли так, облити рук твоїх, рук твоїх, що, мов струни, тремтять, своїми гарячими слізьми?
    Мій друже, мій друже, невже я одинока згину? О візьми мене з собою, і нехай над нами в'януть білі троянди!
    Візьми мене з собою.
    Ти, може, маєш яку іншу мрію, де мене немає? О дорогий мій! Я створю тобі світ, новий світ нової мрії. Я ж для тебе почала нову мрію життя, я для тебе вмерла і воскресла. Візьми мене з собою. Я так боюся жити! Ціною нових молодощів і то я не хочу життя. Візьми, візьми мене з собою, ми підемо тихо посеред цілого лісу мрій і згубимось обоє помалу вдалині. А на тім місці, де ми були в житті, нехай троянди в'януть, в'януть і пахнуть, як твої любі листи, мій друже...
    Крізь темряву у простір я простягаю руки до тебе: візьми, візьми мене з собою, се буде мій рятунок. О, рятуй мене, любий!
    І нехай в'януть білі й рожеві, червоні й блакитні троянди.

    7/ХІ 1900
    0
  • 2014-05-30 13:33 Имя: vlada

    Все, все покинуть, до тебе полинуть,
    Мій ти єдиний, мій зламаний квіте!
    Все, все покинуть, з тобою загинуть,
    То було б щастя, мій згублений світе!

    Стать над тобою і кликнуть до бою
    Злую мару, що тебе забирає,
    Взять тебе в бою чи вмерти з тобою,
    З нами хай щастя і горе вмирає.

    [16.11.1900]
    0
  • 2014-05-30 17:47 Имя: vlada

    Путь на Голгофу велична тоді,
    коли тямить людина,
    нащо й куди вона йде,
    не прагнучи інших тріумфів,
    знаючи іншу величність,
    ніж ту, що на троні гукає:
    «Я з ласки бога цариця,
    бо, гляньте, – сиджу на престолі !»
    0
  • 2014-05-30 17:56 Имя: vlada

    Ні, певне,
    щоб до душі душею промовляти,
    то треба, щоб ті душі поріднились.

    У пущі
    0
  • 2014-05-30 21:12 Имя: vlada

    Трудно розказати,
    до чого, власне, нам потрібна мрія
    і що вона таке, та, певне, в світі
    ніхто живий без мрії не прожив.
    0
  • 2014-05-30 21:12 Имя: vlada

    Люди й покоління —
    се тільки кільця в ланцюгу великім
    всесвітнього життя, а той ланцюг
    порватися не може.
    0
  • 2014-05-30 23:21 Имя: vlada

    Нехай вас не вража мій розповідок,
    оте, що я вам розказав,— життя,
    а се, що тут мене чарує,—
    (показує на фігурку)
    мрія.
    Життя і мрія в згоді не бувають
    і вічно борються, хоч миру прагнуть.
    0

Добавить комментарий



Каптча: